Портрет роботи художника Зиновія Толкачова, 1949 рік Portrait by the artist Zinovii Tolkachov, 1949
1922 — 1996
Наум ТихийNaum Tykhyi
Український поет, прозаїк, перекладач Ukrainian poet, prose writer, translator
Портрет роботи художника Зиновія Толкачова, 1949 рік Portrait by the artist Zinovii Tolkachov, 1949
1922 — 1996
Український поет, прозаїк, перекладач Ukrainian poet, prose writer, translator
Народився 25 травня 1920 року (за іншими даними, 14 вересня 1922 року) в містечку Ємільчине на Житомирщині (нині райцентр Житомирської області) в родині містечкового провізора.
У 1937 році закінчив десятирічку з відзнакою і був без іспитів прийнятий до Київського університету відділення української філології. У тому ж році батька Наума Тихого було репресовано як «ворога народу».
Учасник Другої Світової війни. Пішов добровольцем на фронт у липні 1941 року у складі студентського батальйону. Воював зв'язківцем, кулеметником, командиром стрілецького взводу.
Учасник оборони Києва та Сталінградської битви. Був тяжко поранений. Інвалід війни. Нагороджений орденами Вітчизняної війни 1-го ступеня, Червоної Зірки, медалями «За оборону Києва», «За оборону Сталінграда», «За перемогу над Німеччиною» та іншими.
Після демобілізації у 1945 році повернувся до Київського університету, який закінчив у 1947 році. Перші вірші поета було опубліковано у 1940 році. По війні Наум Тихий став однією з найпомітніших постатей у групі молодих літераторів, колишніх фронтовиків, яких згодом назвуть «фронтовим поколінням».
Своїм літературним учителем Наум Тихий вважав уже визнаного на той час Леоніда Первомайського, який багато уваги приділяв роботі з молодими авторами. Саме за його рекомендацією поет обрав літературний псевдонім Тихий, що згодом став прізвищем.
Перша збірка поезій Наума Тихого «Розмова з друзями» вийшла 1947 року. У тому ж році його було прийнято до Спілки письменників.
Автор 30-ти поетичних збірок, серед яких «Розмова з друзями» (1947), «Листи з гуртожитку» (1949), «Будівничі» (1952), «Любов і труд» (1956), «Що серце знає» (1958), «Колиска на вітрах» (1964), «З усіх доріг» (1968), «Цілую хліб твій» (1972), «Будень вічної вулиці» (1979), «Будь славен день» (1980), «Понад озимим полем» (1984), «Щоб не згас вогонь» (1989), «Вибране: поезії» (1990), «Седмиця» (цикл з семи драматичних поем) (1995), «Смак осіннього вітру» (1996).
Прозові твори Наума Тихого — романи «В дорогу виходь на світанні» (1959), «Рахунок за сонце» (1970), нариси тощо. Вірш «Молитва за Україну» (1992), у якому злиті воєдино почуття єврея за походженням і українського патріота за способом життя і мислення, можна було б покласти серед перших блоків у фундаменті поліетнічної української політичної нації.
Наум Тихий помер 27 жовтня 1996 року. Похований на Байковому цвинтарі у Києві.
Naum Tykhyi was born on May 25, 1920 (according to other sources, September 14, 1922) in the town of Yemilchyne in the Zhytomyr region, into the family of a small-town pharmacist.
In 1937 he graduated from ten-year school with honors and was admitted, without examination, to the Ukrainian Philology department of Kyiv University. That same year his father was repressed as an "enemy of the people."
He was a participant in the Second World War. He volunteered for the front in July 1941 as part of a student battalion, serving as a signalman, a machine-gunner, and a rifle-platoon commander.
He took part in the defense of Kyiv and the Battle of Stalingrad, where he was severely wounded and became a disabled war veteran. He was awarded the Order of the Patriotic War, 1st Class, the Order of the Red Star, and the medals "For the Defense of Kyiv," "For the Defense of Stalingrad," "For the Victory over Germany," and others.
After his demobilization in 1945 he returned to Kyiv University, graduating in 1947. The poet's first verses were published in 1940. After the war, Naum Tykhyi became one of the most notable figures among the young writers and former front-line soldiers later known as the "front-line generation."
He regarded the already well-known Leonid Pervomaisky, who devoted much attention to mentoring young authors, as his literary teacher. It was on Pervomaisky's advice that the poet adopted the pen name Tykhyi ("Quiet"), which later became his actual surname.
Naum Tykhyi's first poetry collection, "A Conversation with Friends," appeared in 1947. That same year he was admitted to the Writers' Union.
He is the author of thirty poetry collections, including "A Conversation with Friends" (1947), "Letters from the Dormitory" (1949), "Builders" (1952), "Love and Labor" (1956), "What the Heart Knows" (1958), "A Cradle in the Winds" (1964), "From All the Roads" (1968), "I Kiss Your Bread" (1972), "The Weekday of the Eternal Street" (1979), "Let the Day Be Glorious" (1980), "Over the Winter Field" (1984), "Let the Fire Not Go Out" (1989), "Selected Poems" (1990), the cycle of seven dramatic poems "Sedmytsia" (1995), and "The Taste of the Autumn Wind" (1996).
His prose works include the novels "Set Out at Dawn" (1959) and "Reckoning for the Sun" (1970), as well as essays. His poem "A Prayer for Ukraine" (1992), which fuses the feelings of a Jew by origin with those of a Ukrainian patriot by way of life and thought, could well be counted among the founding blocks of a multi-ethnic Ukrainian political nation.
Naum Tykhyi died on October 27, 1996. He is buried at Baikove Cemetery in Kyiv.
Творчий шлях Наума Тихого поділяється на два етапи. Перший, позначений низкою поетичних збірок і романом «В дорогу виходь на світанні», при всій яскравості образів, високому рівні версифікації та якості письма, не виходить за рамки традиції соціалістичного реалізму. У ній не можна було обійтись без кількох віршів або поем про великого Сталіна і про будівничих «світлого комуністичного майбуття».
1964 рік — початок принципово нового етапу у творчості Наума Тихого. Збірка «Колиска на вітрах» — це вже поезія художника-філософа, що за визначенням стоїть вище ідеологічних штампів. Саме глибиною думки, яка напрочуд природно витікає з відчуття, з емоції, позначений доробок Наума Тихого від 1964 року і до кінця життя. Цикл з семи драматичних поем «Седмиця» — творчий підсумок поета, над яким він працював протягом 20 років: з 1975 до 1995 року. В українській літературі до того цим надскладним жанром так масштабно послуговувалася лише Леся Українка у «Лісовій пісні».
Роман «Рахунок за сонце» (1970 рік, перевидання 1978 року) написаний на основі власних фронтових спогадів поета. Проте багато у чому твір є експериментальним для свого часу: за композицією, образними засобами, ритмом прози. Головний персонаж роману Сергій Лимаренко живе начебто у двох вимірах: зовні тихі, насправді ж сповнені колізій будні глибокого тилу — і болючі спомини про кровопролитні бої його батальйону в ворожому оточенні у серпні 1942 року, громохке ревище вогняних нальотів, шал атак.
Наум Тихий багато перекладав українською з мов народів СРСР. Особливо великий його внесок у перекладі їдишистських поетів — Давида Гофштейна, Переца Маркіша, Риви Балясної тощо.
Naum Tykhyi's creative path falls into two stages. The first, marked by a series of poetry collections and the novel "Set Out at Dawn," for all the brightness of its imagery and the high craftsmanship of its verse, did not go beyond the tradition of socialist realism — it could not do without a few poems about the great Stalin and the builders of a "bright communist future."
1964 marks the beginning of a fundamentally new stage in Naum Tykhyi's work. The collection "A Cradle in the Winds" is already the poetry of an artist-philosopher, standing by definition above ideological cliché. It is precisely this depth of thought, flowing remarkably naturally from feeling and emotion, that marks his body of work from 1964 to the end of his life. The cycle of seven dramatic poems "Sedmytsia" is the poet's creative summation, on which he worked for twenty years, from 1975 to 1995. In Ukrainian literature before him, only Lesya Ukrainka, in "The Forest Song," had used this exceptionally demanding genre on such a scale.
The novel "Reckoning for the Sun" (1970; reissued 1978) was written from the poet's own front-line memories. Yet in many ways it is experimental for its time — in its composition, its imagery, the rhythm of its prose. Its central character, Serhii Lymarenko, seems to live in two dimensions at once: outwardly quiet, yet in truth filled with the turmoil of the deep rear, along with painful memories of the bloody battles his battalion fought while surrounded by the enemy in August 1942 — the thunder of fiery raids, the frenzy of the attacks.
Naum Tykhyi also translated extensively into Ukrainian from the languages of the peoples of the USSR, making a particularly great contribution as a translator of Yiddish poets — David Hofstein, Peretz Markish, Riva Balyasna, and others.
The poems below are presented in the original Ukrainian.
І ті, хто збирає насіння,
милуються з квітів.
Вони лиш не рвуть їх,
а здалеку вміють глядіти.
І яблука люблять вони тугощокі,
та тільки
Зеленими не дозволяють
збивати їх з гілки.
Ні спрага, ні голод,
ні вигода скора, ні гроші
До часу не змусять їх
з грядки щось кинути в кошіль.
Бо те, що їм треба,— в кінці,
і не зверху — насподі,
Бо й плід не насіння,
насіння — то серце у плоді.
Хай з нього краса,
між краси дозріва воно рідко.
Насіння поспіє — аж ген,
як осиплеться квітка.
Воно не дається швидким,
воно любить забарних,
Котрі незворушно
перестарків ждуть незугарних —
Пожухлих коробочок
серед осінньої вохри,
На зв'ялім стеблі — жовтяків
та стручків пересохлих...
Терпіння потрібне!
І ще, і стократно — терпіння!
Без нього й не мар —
не збереш і півжмені насіння.
Як мудрого слова, до речі,
даремно чекати
Від того,
хто, перш ніж подумати,
рветься сказати...
1982
Не православний, я за тебе ревно Своєму Богові молюсь, Вкраїно. Тяжка година вкотре (вкотре!) знову Тебе спіткала, й злигодні твої Мені нестерпно крають душу, мамо. Я змалку так зову тебе, бо змалку Удячним серцем матернього лона Тепло щедротне убираю й вірю, Що я в сім'ї не пасинок у тебе. З колиски ти свою крилату мову Дала мені; з твоїх джерел бездонних Я пив і п'ю снагу, твій вищий дух — Життя мого осердя, Україно. І я благаю Бога, щоб відринув Від тебе ворогів підступну зграю. Нехай заціпить їм роти погані, Що підло вергають хулу на тебе! Нехай захланні, загребущі руки Їм смертною судомою покорчить! А ти — щоб знов на дужі ноги встала, А ти — щоб знов свої міцні рамена Розправила, нікому не підвладна, Державо — радосте моя й опора! О Барух Адонай, всеможний Боже, Шанобно на коліна ставши, руки До Тебе простягаю у надії, Що Ти мою молитву щиру приймеш. Дай вражі заміри зірвати Україні! Дай силі відродитись України! Дай щастя їй, єдиній і довічній Моїй любові! 1992
Не багрець, не висока холодна просинь,
Що лелеку у вирій кличе,
Осінь — це висновок.
Осінь —
То правда у вічі.
Замовкає ключів романтичний клекіт,
І омани спадає дим:
Що за буйним садом здавалось далеким —
За безлистим стає близьким.
Пора! На залік неси обіцяне,
Що зростив —
на ваги сповна клади.
Тут ні сліз, ні гонору, ні амбіції —
Тут приймають тільки плоди.
І коли ти свою не догледів грядку —
Карайся, що згаяв час.
Або... починай усе спочатку,
Якщо маєш
друге життя
про запас...
Ах, цей веселий свист стрижів, Босяцький свист, бісівський свист, Ці сотні стріл, що свердлять вись В стрімких каскадах віражів! Я зупинивсь, я стуманів, Я враз нестямно затужив... Це — сон? (Останній сонця зблиск... Стоги... Зі ставу весел сплеск... І сокори, й в ясі небес — Стрижі, стрижі...) Чи спогад скрес? (Стрижі... Босви сільської виск...) Таж я... Стривай, я сам колись У цім святковім сяйві жив Серед ясних високих плес, Де синь, де пасма хмар-кряжів Ледь сріблом присмерку взялись. Як сміло я носивсь, кружив Під цей вселенський свист стрижів! Де дівся мій чаклунський хист? Проспав? Прострочив? Пережив? А мо’, гукнути — й звисне міст, Із сяйних сплетений тяжів, І знову я здіймусь в ту вись, Де був колись, де снив колись?.. Ах, цей нестерпний свист стрижів, Бісівський свист! 1974
Стежка... Од хвіртки до хати Від тіней картата Стежка. Гаптування обабіч — Тонкі споришеві мережки — Та масив бабин (Стара вже, не здужає — в поле); Грядка моркви, Грядка цибулі, Грядка квасолі... При них — в караулі (На самім осонні!) — Соняхи сонні. Дві тополі Колишуть сережки У тиші розмореній... Стежко, Нум поговоримо! Ось я йду по тобі... (Не стомилася Може, роззутись?) І так мені враз захотілося Твій голос почути! Повідай, що в згадці лишилось — Про все! Про всіх! Стільки ж тут походило Ніг і ніг! Стільки ж всього переношено Од воріт, До воріт Відтоді, як в траві запорошеній Протоптав тебе дід! По тобі — на поле і з поля — Чвалали його личаки. Над тобою — в труні — поволі Проплив він з двора на гробки... І знов — то босоніж ходили, То в чунях негонористих, То чоботи гордо рипіли — Геть-чисто, як нині транзистор... Набрижила тіні, згадуєш... Ах, стежко, ти, бачу, сама Своєю караєшся владою, Що — німа... Німа! А було ж тут! А діялось! Діялось! А минуло ж, майнуло літ! І сльози на тебе сіялись, І капав піт, І йшли, і бігли з новинами — Добрими і поганими, Ночами, було, солов’їними Тут вистоювали з коханими... І весільна музика грала (Троїста чи просто — гармошка) І ти з гістьми танцювала — З ким до впаду, З ким — трошки... А ще ти, Що не раз проводжала (Це спрадавна судилось тобі), А ще ти Виглядала-чекала То в радості, то в журбі: Як з роботи, то будуть під вечір, Як з ярмарку — то опівночі, А з війни... З війни аж тоді, як старечі Виплаче мати очі... Ну, було от у діда три сини, Три сини, То перший З турецької не прийшов війни, А другий З японської не прийшов війни... Тільки третій вернувся, Стоптавши сто пар підошов, До рідного дому. Не впізнала: Із хати в картузику йшов, А явивсь в гостроверхім шоломі... І було потому і в нього Три сини, три сини, І була потім знову тривога, І пішли й вони... І один десь іще на початку Поліг за Дніпром. Та й другий вернувся згадкою — Посмертним листом... Тільки третій, Стоптавши сто пар підошов, Прийшов, Застав головешки... Од хвіртки до хати Від тіней картата Стежка. Гаптування обабіч — Тонкі споришеві мережки — Та масив бабин (Стара вже, не здужає — в поле): Грядка моркви, Грядка цибулі, Грядка квасолі... На осонні Соняхи сонні. Тополі колишуть сережки. Стежка... 1971
Отой, під Сталінградом, клаптик степу,
Що кров’ю в сорок другому полив,
Не користав я на свою потребу,
У груди — «Знай, хто я!» — себе не бив.
Та й чим я, справді, міг би занестися:
Робив — як всі — що на судьбу прийшлось.
Там голови зложили сотні тисяч,
А кров?
її там море пролилось.
Ні, ні, мене гординя не терзає
І марнослав’я не гнітить мана.
...І все ж той клаптик
(зрідка, та — буває!)
У непримерхлій пам’яті зрина.
Життя біжить, мов хтось його підгонить,
За днями дні — збиваєшся в лічбі.
І страх бере:
минеш останні гони,
А що залишиш в світі по собі?
Рядки?
О, як дурить себе спосібно,
Що час їх не торкне!
Але дивлюсь —
Мої й тепер... кому вони потрібні?
Отож бажав би,
та — не обдурюсь!..
А там, на клапті тому, що не літо
Чи колоски ростимуть, чи трава,
І вічно буде з світом гомоніти
Їх мовою
душа моя жива...
Боєць Нечитайло —
наш взводівський правофланговий
(А за віком —
то «вищих» за вас і в полку не лічилось),
Про що не згадаю —
так ясно все видиться знову,
Немовби учора те діялось,
вчора лучилось.
Часом здасться: позву —
і почую прокурене: — Тута! —
(Скільки бивсь —
не зумів передужати дух ваш цивільний);
Чи долине крізь міни виття:
— Фріц в адресі наплутав! —
Й хтось, наляканий,
глянь, збадьориться, всміхнувшись невільно.
Признаюсь, я вам заздрив на це,
бо, сказати, по чину,
То — комвзводу, мені було треба
об тім клопотатись,
Щоб скоріш новачки обживались
і в спробну хвилину
Не скисали — тримались,
як мають триматись солдати.
А вони: щойно гримне,
очима до вас — не до мене,
А вони: я гукну,
та з окопу зведуться за вами.
Признаюсь: дошкуляло,
бо — що ж! — був роками зелений,
Та чого з цим тепер іще критись? —
не тільки роками.
Випадали хвилини,
коли до стражденної туги
У нещадній отій,
в ненастанній отій хитавиці
Опори бажалось, підтримки, й не просто від друга,—
Від батька,
щоб серцем до серця
на мить притулиться.
І коли до знемоги,
було, артнальотом нас випере
Чи танки посунуть:
от-от припрасують, і — кришка.
Боєць Нечита...
(Втім, вже ж можна-бо!)
Дядьку Ничипоре!
Як вашої мудрої видержки праглось...
Хоч трішки!
А ось же...
Коли якось вийшло, що ви при солдатах
Сказали на мене «синок»,
я узяв це за скруху...
Розгубився: удать, що не чув,
чи при всіх покартати?
А тим часом зайнявсь, як школяр,
по самісінькі вуха...
Я промовчав.
Спасибі судьбі — я промовчав!
А потім...
Як часто я згадував потім
ваш погляд, ваш голос...
Нас, вцілілих,
сімнадцять іще залишалось у роті
Після того, як небо —
над вами якраз — розкололось,
А мені од самотності, ні, від сирітського болю
Так серце зайшлося,
коли, неземного вже ніби,
На скривавленому плащ-наметі
несли вас поволі
З головою в кружалі пов’язки, неначе у німбі...
Босць Нечитайло...
Комроти відзначив у списку,
Що вибув боєць Нечитайло...
А ви ж бо як далі?
До шпиталю було —
під вогнем через Волгу — неблизько,
То чи вас довезли хоч
і чи одволали в шпиталі?
Якщо одволали, ви —
знаю напевне — потому
Знов обмотками ноги сповили й шинель одягнули...
Одного лиш не знаю —
чи ви повернулись додому?
Знать би, дядьку Ничипоре,
знать би, що ви повернулись!
Роки йдуть та ідуть...
Вже й живих нас лишилася жменька,
А от — сниться і досі,
що стрінемось десь іще з вами,
Та закуримо,
та перехилим, гляди, по маленькій,
Та потужим за тими,
хто спить-спочива під горбками...
Й, звісна річ, про життя поговоримо.
Глянем на гони,
Що ген там, за плечима,
полічим удачі й огріхи...
Ми достойно жили.
Не добрали зірок на погони?
Не біда!
Гірше тим, котрі з цього лиш мають утіху!..
Вам я, дядьку Ничипоре,
вам, коли щиро признаться,
Завдячую тим, що збагнув,
як було ще не пізно:
Понад всі безумовні умовності
субординацій
Людина — то совість найперше й надійність залізна.
І одну лиш в житті
я б хотів заслужити відзнаку
(Ви цей маршальський жезл
пронесли у солдатському ранці!)
Щоб-
як прийдеться —
вчули опору в мені новобранці
І, сповнені віри,
вставали за мною в атаку!..
1980
Брате мій!
Брате мій!
Наче та велетенська гора,
Ліг на серце тягар невимовно важкого горя.
Я додому вертаюсь, і день вдалині догора,
Мов джерельна вода — холодний такий і прозорий.
Ось і вулиця наша: походу начало й кінець.
Впасти б тут і губами торкнутись холодного бруку.
Он і груша старенька зраділа, вітає мене
І підносить до неба старечі, оголені руки.
Брате мій!
Брате мій!
Ми на цьому подвір’ї росли,
Поки став нам тісний між будівлі закутий трикутник.
Звідси міряли відстань до річки і в поле, до лип,
І незміряну даль в таємниче й привабне майбутнє.
Хто міг знати тоді, що раптовий, як вибух, день
Всі надії на завтра й на після зруйнує і знищить?
Хто міг знати, що доля мене у вогонь поведе,
А тебе у сосняк, па забуте, сумне кладовище?
...Лист прийшов, хоч давно вже не ждав я нізвідки вістей,
І були в нім слізьми материнськими літери стерті.
Ой багато, багато я бачив навколо смертей,
А твоєї ще й досі як слід не оплакав я смерті.
Я лиш в свідки покличу криваві заграви боїв,
Несходимі дороги важкі під задимленим небом,
Що не знав я утоми, з гвинтівки без промаху бив,
І немало ворожої крові пролито за тебе.
Кров — за кров!
Але ж знаю —
Немає такої ціни,
Щоб узяти за сина чиясь би погодилась мати!
Матері виглядають з далеких походів синів,
Та не всім дочекатись судилось, не всім повертати...
Брате мій!
Брате мій!
Я на ріднім порозі стою,
І з грудей виривається ніжне, омріяне: «Мамо!»
Ми тут вчора були. Недоспівану пісню твою
Я — здалося — почув, бо одна тільки ніч поміж нами.
Закипає у пічці з дитинства знайомий вогонь,
Не пізнать лише матір, в тривозі, в біді посивілу.
Місяць сходить, як завше, і ллється проміння його
В наше тихе вікно й на твою невідому могилу.
Ніч проходить в розмові, і ти — за столом, серед нас,
І лише про життя ми сьогодні говоримо вперто.
Смерть — як лід на вогні,
а вогонь в нас живий не погас,
І між нами живеш ти —
й не можеш, не можеш померти.
Ти зі мною живеш і в моє увіходиш єство,
І ніколи тебе не віддам я і не відокремлю.
Будувати — за двох, з ворогами боротись — за двох
І любити за двох нашу кров’ю напоєну землю!
1945
Той, хто виніс мене з-під вогню...
Я зустріну його — й не спиню;
Може, з ним по сусідству живу,
А у гості, гляди, й не позву;
За столом опинившись одним,
Говоритиму — ніби з чужим...
Мав шукати б його без кінця,
Я ж не знаю, який він з лиця;
Мені б скрізь його кликать-гукать,
Я ж не відаю, як його звать...
Непритомного нісши мене,
Не гадав він, чи хто спом’яне,
І, коли санітарові здав,
Свого прізвища він не назвав.
Може, ви (ну, скажіть!), може, ти
Знову сонце мені засвітив?
...Вибух раптом затьмив його й стер.
Я вмирав. Я для роти вже вмер,
Бо вона відійшла... Неживі
Залишились на жухлій траві...
Він об мене спіткнувсь,
той солдат,
І — на стогін вернувся назад.
Що тим зойком сказав я йому
Крізь важкої нетями пітьму?
Але він... він усе зрозумів
І вчинив, як його я просив.
Може, ти постаравсь,
може, ви,
Щоб з війни я вернувся живий?
Хто роздмухав ті іскри життя,
Що вже гаснули без вороття?
Хто з безодні дістав їх мені,
Ці вже геть перекреслені дні?
Хто сипнув мені з чудо-руки
Ці, було, вже пропащі роки,
Ці поля, ці стіжки і стежки,
Ці підйоми, провалля й містки;
Моє щастя і камінь важкий —
Цю божественну муку — рядки?
Хто? — питаюсь я,
вдячний по скін.
Знати б хоч, що вернувся і він!..
Ми й незчулись, друзі,— вже подвір’ям Ніч пройшла босоніж по траві. Ось ми вкупі знов,— а все не вірим! — Латані потроху, та живі. Побули, як кажуть, в переробці, Всяке бачили, всього було. Дайте-но лишень махорки, хлопці, І газету за тонке число. Скрутимо цигарку, як бувало, Щоб і дощ не дощ, і грім не грім. Щоб і не багато і не мало — По затяжці вистачило всім. Хто іще розкаже, хто згадає? Пройдене стає видніш здаля. Багатьох між нас тепер немає, Хай пером на груди їм земля. На далеких пагорбах, на схилах, На межі нескінчених доріг, У солдатських, край шляху, могилах Кожен з нас лежати досі б міг. Ми ж бо теж солдати, щирі й впергі, Йшли, не обминаючи біди. Кров’ю з’єднані в житті і в смерті, Ми братами стали назавжди. І навіки жити нам у дружбі — Хліб ділити і ділить серця. У житті, як на безстрочній службі, Ми солдати До кінця. 1945
ПРОБУДЖЕННЯ
Цілую хліб твій, Життя.
Щоранку
На порозі
Нового Дня,
Мов подорожній,
Що вернувся
З немислимої далини,
Над рушником стола
Збентежений схиляюсь...
Дай тільки дух звести,
Зажди,
дай звикнуть,
Що знову — небо за вікном,
І вітер знов,
І цвірінчання
Пташок захоплене...
Дай упізнать,
Ні, осягнути дай
Цю хмарку,
Просочену рожевим соком сонця,
Ці перестуки кроків на панелі,
Цю трель дзвінку
(То ж — сміх,
Дівочий сміх?).
Цього вже не було —
Ні кроків,
Ні пташиних голосів,
Ні сміху
Там, уві сні,
(Чи — в небутті?)
І знов — моє усе!
Спасибі! (О, скільки
Дарунків заразом!)
Спасибі!
Я відроблю, повір, я відроблю!
Цілую хліб твій,
Життя!
1970
Люблю і ту, в святковому вінку.
А цю...
Як спрагло я щороку марю нею!
У гумових чоботях, в кожушку,
Де путівцем,
де навпрост зозулястою ріллею
Іде вона...
Ще вранці гостро пахне морозцем;
Буває, й віхола ще крутоне щосили,
Вона ж — усміхнене і розпашіле
Навстріч їй сміло підставля лице;
А там, у слушну мить, пухнастий пластовень
Піймає, мов дівчисько, між долоні,
Дмухне на нього,
й враз — теплінь,
і вже безжурний день
Жене з горбків струмки веселодзвонні...
Ах, ті струмки!
Щоб мала час, вона, гляди,
Й сама пустилася б з дітьми
ускач за ними.
Та ось же — ждуть поля, промерзлі ждуть сади,
Голодні попід снігом
ждуть озимі.
Отож іде вона, спішить чимдуж,
І хай там що — обходів не шукає:
Де настом скришеним,
де по воді ступає,
Де трощить залюбки
хрумкий льодок калюж.
А то ще яром пройде,
нетерпляча:
«Ага! Казала ж я, що тут скарби зими!»
Й ніздрясту кучугуру,
ніби клячу,
Носком незле під бік:
«Ану, стара, прийми!»
І знов — нагору,
пасмо неслухняне
Під хустку підіткнувши на ходу;
І далі — степом,
лугом,
лісом...
Зелень молоду —
Мов долю, всім віщуючи жадану.
Й дурманний дух відталої землі
Аж до зірок встає;
й п’янкі од того
Рояться сни;
і серце, мов на теплому крилі,
Ширяє ввись
і терпне від знемоги...
І — пахне святом.
О солодкий щем
Чекання радості!
Чи й більш: о радосте чекання!
Вже ти веселе чуєш вирування,
Вже повнить душу щасне хвилювання,
А свято — все попереду іще!..
1978
Була звичайна вулиця,
Проста, без жодних див,
Мене ж немов за руку хтось
Щодня туди водив.
Жила хороша дівчина
В будинку за містком,
Росли зелені пагінці
У неї під вікном.
Мені лише сімнадцятий
Ішов тії пори,
Вона ж здавалась старшою
Років на два чи три.
Я часто зустрічав її,
Та підійти не смів,
А, трапилося, глянула
На мене із-під брів,—
То я одразу знітився
І спалахнув лицем,
І певне, що я видавсь їй
Зеленим пагінцем.
...І знов на тую вулицю
Я випадком забрів.
Дитячий сміх доноситься
З дворів та із садків...
І от — війнуло спогадом,
Далеким, давнім сном:
Жила хороша дівчина
Тут близько, за містком...
Он видно і будинок той —
У вікнах промінці...
Ось підлітками-кленами
Стоять ті пагінці,
А ось... в малого хлопчика
Сміються із-під брів
Ті очі, що колись у них
Я глянути не смів...
І щось із серцем діється,
А що — і не збагну.
Мов пісеньку навіяло
Хорошу й ледь сумну.
Відкіль вона? Чия вона?
Й слова... Про що слова?
Про те, що все минається?
Про те, що не бува
Ні гіркоти без радості,
Ні щастя без жалю?
...У мене вже дружина є,
І я її люблю.
Та хороше, що пам’яттю
Наділено серця
І що не має молодість
Ні краю, ні кінця!
1951
Людо! Людо!
Озовися! —
Тихо... Й знов на повні груди:
Людо! Де ти? —
На узліссі
Хтось гукає, кличе Люду.
Хто гукає? Хто шукає?
І кого? — Сестру? Кохану?
Чом неспокій підступає,
Душу збурює неждано?
Чом спинивсь я у тривозі,
Жду, завмерши, вірю чуду,
Що за мить на цій дорозі
Стріну Люду, стріну Люду?
Що десь тут вона,
до строку
Невидима за гілками,
Начебто не десять років —
Десять кроків поміж нами...
Людо! Людо! —
Не здалося...
Може, справді кличуть Люду,
Рідну, ту, яку я й досі
Не забув і не забуду?
Ту, що в серці
не як спомин,
А — жива — живе єдина,
Ту, яка тепер другому
Друг навіки і дружина?..
— Людо! Людо! —
кличуть Люду...
Луни тишу розкололи...
Не забув і не забуду,
Біль не стишиться ніколи!
1954
В безумства і в мудрості серце поради питає,
Та мудрість мовчить,
а безумство своє тільки знає.
Вагається мудрість (інакше вона б не мовчала):
Який буде наслідок?
Знати спонуку замало.
Безумство ж не віда вагань — океан по коліна,
Безумство шаліє: «Люби!» —
йому досить хотіння.
«Люби! — воно жарко шепоче.—
Іди, куди вабить!»
А мудрість карається:
«Пізно... Ой, пізно вже, мабуть...»
А мудрість заходиться роки поважні лічити...
І раптом крізь стогін їй чується:
«Ах, замовчи ти!»
І мудрість німіє.
Лиш сумнів бере многодумну:
Безумство кричало?
Чи скрикнуло серце безумне?
1986
Довіку б слухав злотоустих бардів,
Та де подіну логіку речей?
Безсмертя людства
постає з мільярдів
Людських смертей.
Утілена, зречевлена суворість
(За нами — рінню! — сонми поколінь!),
Безсмертя невблаганно
й зорі (зорі!)
Змітає в тінь.
А ми й в рядках і так про нього всує,
Мов не одну з ним скоротали ніч...
Якщо безсмертя на землі існує,
Це — дальній клич.
Воно не досягання, а погоня,
Не міць незрушна, а леткий вогонь,
До нього простягають не долоні —
Тепло долонь.
Провісна, невтоленна зваба далі,
Безсмертя — руху підглибинна суть
І — спрага.
Спрага тим, хто йтиме далі,
Мостити путь.
1983
Це так, у підсумку ти справедлива,
Історіє...
Влягаються буруни,
І знову славлять Орлеанську діву,
І правий, правий знов Джордано Бруно!
Страшних кострищ змітаючи золу,
Приходиш ти, і рано а чи пізно
Звучить, як віщий грім, на осуд злу
Твій вирок грізний.
Геть, геть із пам’яті, багаття навісне!
А втім, стривай... Там — серце спопеліле.
За далеччю століть чи ми збагнем,
Як корчилось воно і тріпотіло?
Що пам’ятник?
Святій запізній дар,
Він простоїть віки, повитий терном,
Але живій і смертній Жанні д’Арк
Двадцятої весни він не поверне...
...Доорюй схилене моє чоло,
Суворих років пам’ять невблаганна!
О, скільки їх у небуття пішло,
Полтавських Жанн і київських Джордано!
З кипіння й шалу зборів і —
ні звістки,
З палких обіймів щойно і — не жди...
Партійці сиві, юні активістки,
Де ваші загубилися сліди?
О справедливосте!
Пильнуй свої пости!
Пильнуй
і з першим повівом тривоги
Швидкою допомогою лети,
Щоб врятувати й мить
життя людського!
1957
Живе при мені —
чи не з дня, як себе пам’ятаю —
Стоокий, недремний
і впертий, як віл, вередій.
Як схиблю у чомусь,
він перший скипить:
— Зневажаю! —
Попросиш, щоб вибачив,
гримне: —
Й просити не смій!
Буває, втомлюся і:
— Годі,— кажу,— відпочину.—
А він: — Значить, кидаєш,
замість зробить до ладу?
— Та я ж на годину!
— Й робити якраз на годину!..—
І спробуй його переспорить,
мого вереду!
А скінчу нарешті роботу,
підсяде і миттю
До чогось причепиться —
й чорт — в найболючіше ткне!
Й що золотом блискало,
враз обертається міддю,
Що свіжим здавалося,
блякне, утерте й пісне...
І знов починаєш —
удруге, і втретє, й вчетверте...
Й щоразу — хоч всоте! —
ледь тільки перо покладу,
Ревниво, як друг,
і, як ворог затаєний, вперто,
Береться вишукувать промахи мій вередун.
Уже бунтувався я,
зозла вже гнав його в шию,
А він... тільки гляне з докором
і звично почне,
Що я і того, бач, не знаю,
й того, бач, не вмію.
Що маю молитись,
щоб він не покинув мене.
Бо я і при ньому
вмудряюсь дурницю утнути,
А піде він,—
тут же шубовсну на дно, як колун...
І я замовкаю — кому ж бо охота тонути? —
І знов обіч мене
на трон свій сіда вередун.
І знов перед ним
я покірно хилюсь головою,
За кожен свій порух
звітую йому і тремчу.
Он... чуєте?
— Гей, ти ж, добродію, хвастаєш мною!
— Не хвастаю, що ти!
— Негайно замовкни!
— Мовчу...
1978
Дальня квітка в букеті, обличчям впритул до стіни,
Що не видно тебе, в тім немає твоєї вини.
Не сама ж бо надумала ти одвернути свій лик.
Місце в колі — судьба.
Є невидний і в місяця бік.
Місце в колі...
І все ж... Чи вже так на заваді стіна?
Ось же свій аромат ти струмиш, виливаєш сповна.
Він — мов пісня без слів,
як до болю знайомий мотив,
Що — чи в згадці ожив,
чи знадвору в кімнату влетів;
Мов рядок із відомого вірша,
що душу торкнув,
А з якого? З чийого?
їй-право ж бо, знав, та забув.
Але — наче світанок займається в серці моїм.
Я прозрів.
Я вернувсь на стежки, де ходив молодим.
І відкрилося зору
забуте і зникле давно,
І воскресло, й крізь роки сяйнуло далеке вікно.
Й навіч бачиться казка
і явою видяться сни...
Жаль, не видно тебе.
Та нема в тім твоєї вини..
Я нарешті довідавсь, як осінь приходить у світ: Вона з вітром приходить, вона починається з вітру. Ось він листя умкнув, і посчезли з ним невідь куди Тайних шепотів мова і птаства пересвисти й щебіт. Тож усе, що під сонцем, напевне вже ласки не жди. Вітер осені... Мабуть, то прийшлої старості знак: Я признав його право в мою утручатися долю. Він вривається й серце моє забирає в неволю, І у днів моїх тихих незвичний з'являється смак. Ще у синяві неба півтеплі не вистигли тони. Та в оголенім обрії погляд розгублено тоне, Й розумієш, що в цій безконечності зріє кінець. Що там зникло? Що тінню майнуло на темному тлі? День чи був чи не був, а тепер уже надвечір тьмавий. Смак осіннього вітру... Смак дива прозріння гіркавий, Смак минання всього, чим ти снив, Чим ти жив на землі.
Не шлях, яким не вернешся назад,
Життя — то сад. То — за плечима сад.
Ген-ген, отам, в січневім полі, сніг
Хова од стужі зерно днів твоїх.
Он — в березні — пагіння молоде
Під сонцем світлі видива пряде.
Он — поруч — квітень:
замірів бруньки
Збентежені обнизують гілки.
...Ось на листку роса щасливих сліз.
...Ось перша рана — на корі поріз.
...Ось на траві сліди — мов давні сни...
Куди ведуть? Де ділися вони?
Не наздогнав... Немов стіна — полин,
Кущі тернові перешкод і кпин...
А сад не зачахає: ти живеш!
Дивися: он
і онде —
пізнаєш? —
За віхолами й зливами подій
Травневе дерево твоїх надій,
Червневе дерево твоїх дерзань,
Липневе дерево твоїх старань,
Серпневе дерево твоїх турбот,
Жовтневе дерево твоїх щедрот,
Грудневе дерево...
А втім, стривай,
Вже хмари обложили небокрай,
Вже на гілках, мов скло, намерзлий лід...
Що ж, все як слід.
Все на землі — як слід...
Зринають спогади в журливий лет,
І гусне мудрості у сотах мед,
І зернятко у плоді росту жде...
І — знову сніг...
І знову — сніг іде...
1971
(Заклинання на порозі старості) Форте, мій світе, я глухну! Лиха цього вже не збути. Але жадоба ж не вщухне – Чути все, чути все, чути! Ти ж бо шепочеш, шипшино? Ви ж не німуєте, сойки? Скрізь — чи то вечір чи днина — Ляскання, видзвони, зойки; Спліскує риба на плесі, Вишуми линуть із гаю, Ген літаки в піднебессі, Певне, гурчать, — раз літають! Я ж — як скоритись? Як звикнуть Чую те мовби з-за муру. Скоро все стихне, все зникне У безгомінні похмурім. Хто нашептав, напророчив, Щоб опинивсь я за бортом? Долі такої не хочу! Форте, мій світоньку, форте!
Є магія в упертості цих слів,
Передрікання чуда:
Далі буде!
В шаленому коловороті днів,
Де все — сподіване і все — раптовість,
Життя
захоплено, мов геніальну повість,
Ковтаю.
Упереміш — плач і спів?
Жалі розпеченим залізом в груди?
Приємлю! Все — моє!
Одно лиш: далі буде?
Пиши, не розгинайся, повістяре!
Що? Час завзяття студить?
Візьми мого жадання спрагу яру —
Й хай далі буде!
Скінчився день? На крапку став — крапки!
Щоб — наче в небі вічному сузір’я.
Або — немов роса у надвечір’я
На запашнім зелі.
(О дух зела терпкий!
Смеркає...
Солов’їв пересвист звідусюди...
Це — й далі ж буде?)
Рух по орбіті славлю — обертання!
Поки тяжіння сила не убуде,
Дні й ночі будуть, вечори й світання...
І далі — буде й буде!
Не клич мене, печаль, в свої тенета!
Нема межі для зваги!
Многотрудним
Шляхам людським нема кінця!
Ми й через Лету Мости настелимо,
і — далі буде!
Далі — буде!
1972
«Ремонт взуття»...
А ще б —
«Ремонт життя»:
Заходь із сумнівом чи каяттям,
З нестихлим болем, спогадом гірким,
З сумною тінню на шляху твоїм!
О, скільки я назад вернув би днів,
Коли не те робив, не так робив!
І скільки б слів я попросив назад —
Написаних і сказаних невлад!
І, може, я за буреломом літ
Старої стежки відшукав би слід
І з покаянням став на той поріг,
Який лишити зміг — забуть не зміг,
Щоб знову — руки ті, тих кіс вінець,
Щоб знов початком обернувсь кінець...
Ремонт життя...
Біжи, та ні,— лети,—
Стирай, дов’язуй, заново плети,
Відкинь, додай що слід,
переінач:
Де — плач на сміх,
де треба — сміх на плач...
Ремонт життя! Ремонт життя!
А втім...
Як потім — по ремонті — бути з ним?
Як потім зватимеш його своїм?
Як в серці матимеш його своїм
Без тих вкипілих в давнє якорів,
Які ти з місця зрушити посмів,
Без спогадів болючих, без жалів,
Без гіркоти твоїх манливих снів,
Без каяття, без сповідань, без мук,
Без недосяжності тих кіс і рук,
Без щему, що — пройшло, не доженеш?
Інакше ти не міг...
Чи — міг би все ж?..